Силуети

     Переїхала  в це місто навчатись на кафедрі N відомого університету. Живу бідно, але в самому історичному центрі, де вікна заглядають одне одному в очі й волога бруківка після дощу випльовує на ноги свіжі потоки води. Мені подобається все: і містичний дух вулиць, і вечірній гомін, й ламані ліхтарі, що кидають тепле світло на фасади будинків. Щоправда, я не знаю назв стилів архітектури й навряд чи буду цікавитись – навіщо? Я люблю не назви стилів, а дух. Пастельні прямокутники з однаковими куцими балкончиками  навівають мені зосередженість, ніби епоха їхнього створення – бажання зберегти світовий порядок. Античні обличчя над оздобленими вікнами й вигнуті стежки сходинок – час розквіту великої амбітної й дещо еротичної імперії. Все тут витріщається на тебе історією, інколи монументально й поважно, інколи кострубато й надривно. Я люблю перепади, але розумію, що жителів міста вони дратують. Коли  палю вранці біля свого естетичного під’їзду, брови дорослих солідних сусідів супляться на побиту бруківку і на мій недолугий, неакуратний силует. Їхня невдоволеність тішить мене, тому я залюбки перетворила чужу дратівливість на свій щоденний ритуал. Однак окремо слід згадати таких, як я: персонажів. В мене вже зібралась добряча колекція міських божевільних, фріків, неоднозначних типів і просто творчих злодіїв. Навіть дорогий блокнот собі прикупила з першої стипендії, щоб вкладати туди їхні словесні портрети, опис манер, дій, кола спілкування. Місто кишить ними. Вони вплетені в архітектуру, доповнюючи античні обличчя з фасадів: косі очі, підпухлі носи, вінтажні пальта, недопалки, капелюхи й сплутане волосся дивляться на тебе з площ і вулиць. Серед них є мої улюблені. Я вам їх опишу:

    Персонаж 1. Чи то чоловік, чи то жінка, але більше схиляюсь до жіночої статі. Носить старі брудні джинси, худа, зі смаглявою та досить красивою шкірою. На вигляд від тридцяти до сорока, а може і більше. Як зі статтю, з віком не зрозуміло. Характерна особливість – потворний клубок довгого чорного сплутаного волосся, що збився в одну дредлоку. Інколи, йдучи позаду панії, я уявляю собі, чим кишить ця копиця: можливо, там живе чужий, чи якась позаземна істота? Підмітила контраст між постійним мовчазним  спокоєм персонажа і на вигляд живильної, бурхливої зачіски. Нагадує якихось індійських мудреців.
     Персонаж 2. Люда. Шумна, весела й істерична. Любить підходити до компаній з гітарами й підспівувати їм. Або просить зіграти щось з далеких 80-тих. Очевидно, тоді Люда була не такою. Обличчя її втратило ознаки оригінальності, набувши рис одного постійно п’яного племені – підпухлі очі та щоки й розмиті контури вибалушених губ. Людмила нічим би не відрізнялась від інших, якби не носила прекрасний спортивний костюм adidas, що вигідно підкреслював її худі ноги й округлий живіт… Ще істерики – Люда майстер влаштувати світові істерику: голосну, трагічну, й хриплу претензію до несправедливого життя. ЇЇ п’яні крики нагадують мені сцени власного божевільного відчаю. Це зближує мене з Людкою, і я пам’ятаю про неї.
     Персонаж 3. Він. Не схожий на химеру чи безхатька і з першого погляду – нема чим за нього зачепитись: чоловік років сорока, з тонкими вицвілими рисами обличчя й холодними блакитними очима. Одягнений просто, невисокий, ніколи не усміхається. Живе недалеко від мене, так я його й помітила, коли палила й дивилась, як він виносить сміття. Особливості поведінки: ніколи ні з ким не розмовляє, інколи здається, що навіть купляє продукти чи отримує стандартні послуги мовчки; ходить нервово, ніби його хтось постійно переслідує. Одного разу бачила, як він пив каву на лавиці в парку: він сидів так рівно, ніби ззаду до спини прибита дошка! Вільна ж його рука теж лежала вимушено і рівно. Нагадує чоловіка маніакального типу, хоча я можу собі надумати. Погляд нічим не зацікавлений. Інколи мені здається, що ось такі самотні чоловіки постійно готуються до самогубства. Скоріш за все моя драматична натура шукає для всіх виходу. Думаю собі, що  він же при розумі  й певно помічає, що я за ним стежу. Я сама можу налякати – розтріпана дівчина з прискіпливим поглядом. Спеціально за ним я не ходжу, але завжди помічаю, якщо він десь поряд. Часом беру блокнот і записую. Рано чи пізно це закінчиться: він або знайде свій вихід, або пошле мене куди подалі, або виявиться вбивцею і мене знайдуть десь у темному підвалі старого будинку…Це був би інтригуючий фінал історії, в тон місту.

 

 

     Ніколи ні за що не триматись в цьому світі. В юності було так легко. Жити  вільно і самодостатньо, он як та смішна дівчина, що вдає із себе шпіонку і нервово щось записує в блокнот. Вона ще не розчарована, в ній горить цікавість до розвалених вулиць, бомжів і навіть до мене. Якби вона знала, наскільки я нудний, то втекла би в інше місто від такої страшної нудьги. Чорт з нею, мені ще треба зібрати сили на ринок. Там є один дід, в якого я завжди купляю овочі. Овочі я беру хаотично, а потім думаю, що з них готувати і взагалі, як їх готувати. Справа не в овочах, а в тому що дідок любить до мене звертатись і попри мої короткі відповіді в нас виходить щось на кшталт дружнього діалогу. Тому я ходжу до нього. Тому я ходжу на ринок взагалі. Якщо я вже й вирухав туди, то можна купити каву в кіоску неподалік. Кіоск явно  з минулого, не розумію, чому він ще стоїть в центрі міста: там продаються цигарки  й пиво. Але тут справа не в каві –  літня жіночка там завжди так щиро бажає гарного дня, що  я тану й коли п’ю каву, пригадую якісь приємні сцени юності.
     Ключ впав, коли я зачиняв двері. Мені це не сподобалось, я захотів повернутись всередину, сховатись від спекотного травневого дня. Але потрібно пройтись, як мінімум, щоб розрухати втомлене від самого себе тіло. Вулиця  нагрілась до пелени в повітрі й за декілька хвилин сорочка вже огидно липла до спини. Я поспішав, тому розмова з дідком не склеїлась. Постояв трохи осторонь й вибрав декілька кабачків (навіщо вони мені?). Продавець був злий на спеку. Я його розумію – простояти на душному ринку півдня. З кіоском не склалось теж. Мало того, що замість милої літної жіночки був незнайомий грубий парубок, та ще й кава була й засолодка і загірка одночасно (я ніколи не кладу цукор сам, але жіночка то знає, скільки мені класти, хлопець навіть не спитав  та жбурнув забагато). Настрій мій досяг переходу від байдужості до роздратування. Роздратування трохи подобалось, це було хоч щось за останні декілька днів. Біля будинку навпроти стояла знайома дівчина. Одразу помітив, що її замріяний погляд в нікуди змінився хижою спостережливістю. Ця зміна так мене розсмішила, що я подивився на неї не збоку, ледь вловлюючи силует, а прямо  й зацікавлено. Студентка аж остовпіла. Такої перемоги за день мені було достатньо, я майже вдоволений підійшов до дверей під’їзду. Відчинив їх й остовпів сам: я зрозумів, що вона перейшла дорогу й зібралась йти за мною. За якихось декілька хвилин, поки я значно повільніше, ніж завжди, піднімався сходинками, в голові пронеслось з десяток думок, від банальної злоби на хворе дівчисько до маленького нахабного питання – «А може?». Це останнє налякало й замиготіло непевною перспективою. Я нагадав свою самотність,  став жаліти й переконувати себе. В якусь секунду роздумів, чітко всім тілом відчуваючи її кроки недалеко від себе, я відчув панічну злобу – ця дівчина з її нахабством стала втіленням дурного й грубого світу, що постійно вдирається до тебе в душу. Я різко повернувся й подивився впритул, при чому її ніби не бачив, не хотів бачити реальну особу, щоб не знітитись. За якихось кроки два-три дістався її, схопив за тонкі зап’ястя і щосили трусонув нею:

-         Навіщо ти це робиш?! Що тобі треба?!

     Я крикнув досить голосно, різко дихаючи й розуміючи, що можу втратити свідомість від перенапруження.  Дівчина помітила мою заминку, різко висмикнула зап’ястя (тільки зараз я побачив її обличчя, що було загіпнотизовано-нажаханим), й мовчки швидко вибігла з під’їзду. Я відсапався, повільно підійшов до дверей і притулив голову до їхньої прохолоди. Цікаво, наскільки мені вистачить кабачків?

    Мене охопив первісний жах. За якихось півсекунди я вже була біля своїх дверей, притискаючи руку до грудної клітки. Чому я пішла за ним? Не знаю. Може, тому що вперше я побачила якісь зміни у виразі його обличчя, а може тому, що сама прагнула потрапити у пастку – вляпатись в історію. В будь-якому разі причини тупі, я не хочу про них думати. Він теж дає, так трусонув мною, ніби я маракас. З мене всі підсвідомі бажання вилетіли махом. Трохи заспокоївшись, я вийшла назад до напилюженої дороги. Лиш зараз почало доходити, наскільки погано я зробила. Скоріш за все він просто не вийде з цієї квартири і там вмре від голоду. Якого біса я пішла? На щастя, це кінець навчального року. Наступного краще бути переїхати в гуртожиток. Так, як мінімум, дешевше.

 

3 коментарі

Георгій Манчуленко
Шпигунка, а не шпіонка… :)))
Вікторія Макогончук
Дякую) не редагуватиму, бо мова персонажа мала б бути менш вилизана. Поки не виходить передавати потрібну оповідь, тому неправильне слово так виділяється.
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте