Подарунок

«Подаруй дитині свято!

Всього декілька місяців і наша компанія «БІОтек» готова подарувати Вашому малюку унікального домашнього улюбленця. Поєднання зайчика та котика? Будь ласка. Рожевий пушок? Звичайно. А як же морська свинка з великими вушками? Запросто! Лише у нас невисока ціна поєднана з якістю виконання замовлення. Поспішайте побачити усмішку Вашої дитини.»

-         Ну, ну, ну, ну, ну, нуууу, ну!

-         Сонько, зараз їдемо. Лише домалюю губи й стрибаємо в електрокар. – Висока красива жінка розглядала арсенал косметики на дзеркальному трюмо.

-         Мамусьон, я чекала пару місяців. У свої десять як принцеса цього дня, я маю право ви-ма-га-ти.

-         Добре, що ви зараз всі знаєте свої права. Може,  ще подзвониш на гарячу лінію, що ми не спішимо забирати твого Лапика, а? – жінка лагідно щипнула дівчинку  за бліду щічку.

-         Ну, мам, я ж просто довго чекала. Ти й так гарна! – оченята Соні зблиснули. – Ну, будь ласочка.

-         Все, все. Йди стрибай в машину. Лиш без мене не кажи їй їхати.

-         Гаразд. Ура, ура!

Усю дорогу дівчинка нетерпляче йорзалась на сидіннях, а мама підправляла недопрацьований макіяж. Червоний електрокар плавно під’їхав до величезної квадратної будівлі з білого лискучого бетону. У вікнах машини відбилась масивна бузкова голограма «БІОтек». «Вдалої вам прогулянки!» – прозвучав механічний голос із салону, коли жінка з дівчинкою вилізли у просторе подвір’я, на асфальті якого красувались й стрибали гібридні світлові звірятка.

-         Он вже й тато підійшов з роботи. Переживаєш? – звернулась Зоряна до доньки.

-         Та ні, я вже дууже хочу побачити свого Лапика! Як я його годуватиму… мммм…

Біля входу до білої будівлі, мружачись від осіннього дрібного дощу, стояв високий рудуватий чоловік в елегантному сірому костюмі. Він намагався посміхнутись, але через напруження виходила дивна гримаса.

-         Привіт, дорогий! Як настрій? Стомився сьогодні?

-         Ні, але настрій такий собі. Нащо їй той Лапик? У мене ще з дитинства, коли були ці…рухи на захист тварин, проти там всяких біотехнологій, коротше, ще з дитинства недовіра до подібних компаній. Не краще замовити просту собаку?

-         Кріс, слухай, а типу породи собак не виводять, ні?

-         Немає різниці, що це. Воно ж страждає. Ті ж собаки з кожним роком вироджуються, скільки бракованих, фу. – Кріс таки дозволив собі скривитися.

-         А ці вирощені тваринки, до речі, не страждають. Хіба такий варіант не краще!

-         Не заводся.

-         А ти не марнуй дитині свято своїми філософськими трелями.

-         Гаразд, гаразд. – Чоловік повернувся до дівчинки, яка тим часом розглядала котозайчиків на подвір’ї, поринувши у свої думки й точно не звертаючи увагу на розмову батьків. – Сонюшик, ідемо!

За дверима на клієнтів вже чекав приємний молодик в персиковому медичному костюмі, з посмішкою на обличчі.

-         Доброго дня! Ви замовити чи забрати ваше звірятко?

-         Ми забрати! Забрати мого Лапика. – намагаючись себе заспокоїти відповіла Соня.

-         Добре, сонечко! Лапик…Йому певно дуже підійде. Проходьте зі мною, заповнимо форму. Це недовго. І одразу підемо забирати! – хлопець знову всміхнувся, ніби намагаючись поплескати Соню по плечі. Але без контакту. Торкатись чужих дітей було суворо заборонено.

Родина йшла довгим вузьким коридором попри високі металеві стелажі із закритими боксами. У коридорі окрім них та іншого працівника у такому ж костюмі не було нікого. Ехо від кроків, здавалось, долітає до самої стелі. Новий молодик був заклопотаний більше, ніж попередній, але усміхався так само.

-         …Так, номер три тисячі триста сорок дев’ятий… Це сюди, вліво. Вам може бути трохи душно, вибачте. Мусимо підтримувати оптимальну температуру для вирощування. Ну, для вас, звичайно важливий результат. Як там…Лапик?

-         Так, Лапик. – тихо сказала Соня, стиснувши мамину руку, бо працівник почав відмикати бокс.

-         Отож, красиве миле рожеве створіння зараз опуститься на руки своїй хазяйці Соні. – хлопець повеселів. – Овва!.. – Молодик на хвилину остовпів. Соня скрикнула й миттєво закрила обличчя долонями. Батько автоматично почав лаятись.

Перед глядачами, ще приєднане до різноманітних кольорових дротиків, сиділо мокре рожеве створіннячко, що мало виглядати як суміш котика із зайчиком. Воно й виглядало. Але мордочку трохи перекосило, через що його друге око було значно нижче, ніж треба. Здавалось, ніби в нього одне блакитне підсліпувате очко, що налякано дивилось на світ.

-         Мене не цікавить, що у вас це буває раз на десять тисяч випадків! У мене он дитина в істериці! – Кріс вже не лаявся, але кричав теж голосно. Зоряна заспокоювала доньку, що сиділа на маленькому червоному диванчику й безутішно плакала, не показуючи обличчя. В кімнаті зібралось декілька людей: молодик, що відкривав бокс,  керівник відділу і менеджерка по роботі з клієнтами. Ситуація була не з приємних. – Ви можете пояснити, чому ви не витягаєте тих ваших лапушків, щоб самим спочатку подивитись. Якого чорта нам було це бачити?

-         Кріс…- Зоряна намагалась суворо дивитись на чоловіка.

-         Ми ще раз приносимо вибачення за інцидент. Справді, таке буває надзвичайно рідко. Ми вважаємо, що клієнти після довгого очікування мають самі побачити процес. Це ж не є таїнство, як колись казали всілякі активісти. Ми за відкритість перед клієнтами. – нервово повторювала завчені фрази менеджерка.

-         Так, але до чого доводить ваша відкритість? – Зоряна не могла не втрутитись.

-         Ми відшкодуємо вам усі збитки. Захочете, виростимо безкоштовно нове звірятко. Компенсуємо витрати та моральну травму.

-         О ні, яке нове звірятко. – Кріс покосився на доньку.

-         Мені не треба нового. Мені треба його.

-         Кого? – компанія дорослих повернулась до дівчинки, яка ще прикривала обличчя долонями, але голос її був рівним. – Мені треба це звірятко. Я…Я назву його Кривунчиком і теж буду любити. Я хочу його забрати.

-         Зоряно, це маячня! Скажи їй щось.

-         Так, ми погоджуємося з паном. – підхопила менеджерка. – Неможливо забрати…Несправні підлягають утиліз…Ви розумієте, такі товари дискредитують імідж компанії.

-         Я хочу його! – рівний голос дівчинки зірвався. Вона відкрила обличчя, на якому гнівно палали темні оченята. – Хочу його! – на цей раз в голосі прозвучали загрозливі нотки. Батько зітхнув, розуміючи, що прийдеться зі звинувачень перейти на прохання:

-         …Може, ми якось домовимось? Тільки швидше, а то…коли у вас там утилізують?

Молодик на вході допитливо примружував очі, вдивляючись, як сім’я клієнтів несла загорнуте звірятко до електрокару. Дивним було те, що  всі вийшли не через парадний вхід, у нього для цього випадку була своя функція щирого привітання з новим членом родини. Ніхто не попередив про незвичні обставини. Червона машина м’яко проїхала під світлом бузкової голограми й неспішно покинула подвір’я. Соня вдивлялась та вивчала свого Кривунчика. Поряд сиділа мама. Тато, розлігшись на сидіннях спереду, задумливо дивився на дрібну мжичку за вікном.

-         Все таки, могла б назвати його якось звучніше. Циклопчиком, наприклад. – Кріс повернув голову до замисленої Соні.

-         Ким? Ким? – перепитувала дружина, бо дівчинка явно була зайнята власною трагедією та добротою.

-         Ай, неважливо. Нам треба заїхати й скупитись. Не забувай, що сьогодні до Соні мають зайти гості.

-         Їх буде небагато. Головне – солодощі.

Традиція запрошувати друзів на день народження недавно знову стала трендом. І хоч дітям частіше всього було некомфортно знаходитись поруч, інколи такі свята перетворювались на унікальні спогади, особливо, коли вдавалось затягнути дітей у спільну гру поза ґаджетами.

-         Твій улюблений Любомир буде? – тато встановлював дошку для настільних ігор.

-         Та, звичайно. Ти такий стариган, татко. Кому потрібна ця дошка?

-         Ну, спробуємо. Я взагалі то хотів сказати, що той Любомир розбишака й любить пхати носа не в свої справи. Щоб він не надибав Кривунчика в нашій кімнаті.

-         По-перше, без дозволу туди ніхто не зайде. Нагадай мамі, хай поставить код на двері.

-         Гаразд. – замислено відповів Кріс, продовжуючи пильно дивитись на дошку.

На день народження зібралось з півдесятка знайомих Соні. Спочатку всі почувалися некомфортно, але скоро лимонад, солодощі, музика й старанна робота батьків Соні зробили своє. Діти почали танцювати, біситись на батуті. Жвавого Любомира захопив настільний футбол із дорослим Крісом.

-         Фу, жесть!.. – зненацька долинув крик з другого поверху. – Всі сюди!

Діти з батьками Соні збіглись на крик Олега. Це був миршавий й блідий підліток, що явно нудьгував на святкуванні, але зараз тріумфально тримав в одній руці нажаханого Кривунчика. Звіря намагалось нявчати й підсліпувато примружувало блакитне око на остовпілу Соню. 

-         Подивіться на цю мордяку! Вау! Де ти таке відкопала?

Олег трусонув істотою, однак через якусь долю секунди Любомир трусонув Олегом, попередньо забравши звіря. Він навіть не скривився, коли передавав його Соні. Дівчинка швидко взяла рожевий клубок й пішла лити сльози в кімнату. Свято закінчилось. Олег настирливо просив вибачення після отриманого стусана, а знервований Кріс просив дітей не розголошувати побачене. Родині загрожував великий штраф. Діти героїчно поклялись мовчати, таємно насолоджуючись кульмінацією вечора, й допомогли чоловікові прибрати зі столу.

Зоряна була в кімнаті з донькою. Соня спочатку тримала звіря на руках, воно лагідно муркотіло їй в долоні. Потім вона опустила Кривунчика на ліжко, взяла в долоні його маленьку мордочку й пильно дивилась. Зоряні було трохи моторошно від цієї доньчиної зосередженості. З нею таке було вперше. А Соня дивилась, легко притискаючи руками ніжні щічки створіння, тоді закусила нижню губу й зітхнула. Вона підняла Кривунчика на руки, рвучко поставила біля ніг Зоряни й лягла обличчям до стіни.

Вранці було тихо. Кріс кудись поїхав. Зоряна похмуро водила ложкою в тарілці з пластівцями. Соня пила какао. Після сніданку жінка поставила лікті на стіл й непевно запитала:

-         Слухай, якщо ти хочеш спробувати ще раз?..

-         Ні, мам. Забули. А давай краще поїдемо шопитись, м? – Соня вперше за ранок усміхнулась до мами.

-         Ура! Я вже збираюсь. Мені якраз потрібна нова помада.