Запах і голос

   
  Дивно, як зараз люди відчувають присутність один одного. Через якісь далекі екрани бачать обличчя, чують голос, міряють чужі думки, судять їх, зважують, ставлять ціну й виголошують вирок. Скрізь суди, борделі, школи і церкви. Не виходячи з дому. Не люблю читати чужі слова на екрані. Як по мені, то краще листи. Чисті та виважені, бо ж коли пишеш на папері, слова вже й справді мають якусь вагу. Принаймні, вагу листа.

-         Як, любите листи писати? Це типу «Привіт» і через тиждень відповідь «Як справи?» — добродушно жартувала з мене викладач університету. Я сміялась разом з усіма.

     «Привіт» і скупий лист. Вона почала писати мені десь сім років тому. З такою великою кількістю помилок, що я дратувалась кожному наступному реченню наперед. Мені якраз виповнилось вісімнадцять, і ось тобі й на: замість принца лист від рідної матері. Це не було шоком, бо я так знала, що прийомна. Удочерили мене в чотири роки. Я вже добре пам’ятала своє недовге перебування в дитячому будинку. Воно тоді для мене було не хорошим, і  не поганим: світло-зелені стіни, купка інших дітей, милі бездушні тітоньки і несмачна їжа. Окрім мене в нашій родині ще двоє прийомних. Для моїх батьків це не просто виховання, а служіння Богу. Вони баптисти, активні й трохи схиблені на служінні, але лише трохи. Рости з усіма було весело: казан їжі, сварки за комп, шкарпетки братів під твоїм ліжком та сімейні вилазки куди завгодно. Я їх всіх дуже люблю і навіть зараз, попри свій фальшивий скептицизм у вірі, перед їжею подумки дякую Богові, як вчили вдома. Мій хлопець й співмешканець за сумісництвом в такі моменти дивиться на мене із поєднанням легкої іронії та замилування. Для нього віра – поняття розмите й відносне. Але я вже звикла до такого світогляду серед більшості мого теперішнього оточення. Це важко, коли тобі привили інше. Я сама обрала такий шлях.

-         То коли ви поберетесь? – велика й квітчаста фігура мами витирала руки об чистий кухонний рушник. – Негоже жінці й чоловіку жити під одним дахом без розпису. (Думала, скаже без Божого благословіння, але вона змовчала).

-         Мам, я вже говорила, всьому свій час. – нервово тру пальці. Знову не виправдовую надії. Як тоді, коли відмовилась від хрещення.

…

-         Вона тобі написала? Багато? – тоді мама явно була знервована.

-         Угу.

-         Що угу? Покажи лист?

-         Мам, нє давай не зараз.

-         Ти відпишеш.

-         Ні, звичайно. Навіщо мені відповідати на цей тупий лист?

-         Світлано, це гординя. – жінка присіла на диван й обійняла мене однією рукою.

    Я почула її запах. Дивно, але це єдине, що мене в ній завжди дратувало: запах кухні. Інколи мені здавалось в ранньому дитинстві, що я пам’ятаю запах тієї матері. Він точно був не такий. Зараз він викликає стійку асоціацію з парфумами й вином. Скоріш за все, це вигадки. Запах кухні поза кухнею. Обійми й цупкий погляд. Гординя.

-         Поки не писатиму ма. Хто зна, може прийшле ще.

«У нас в силі вже багато курей. Я раньше нать про таке не думала, але Коля мене навчив тримати господарство. Хазяйную». – якого чорта мені знати про курей і Колю?

«В городі було не так. Я тебе й лишила, бо не мала, як годувати. А до цього ми були душа в душу. Я тебе на здибанки брала. Ти ше мої духи хтіла брати і я тебе лупила по руках. Нащо малій духи.» – парадокс:  не мала за що годувати і духи. Може, вони смачно пахли?

«Я хочю тебе бачити. В тебе такі ж голубі очі як твого батька. Забіяки чортового. Але я його любила, страшно любила. Ти адрес бачиш, приїдеш якось сюди в сило. Я тобі все покажу.» – це схоже на випадковий підбір фраз, а не бажання бачити. Чортовий забіяка. Не приїду. Але відповім.

         Якось листи обірвались. Вона писала, що хворіла. Я навіть трохи переживала, хоча було дивно думати про людину, що постійно знаходилась на периферії. В мене своє життя: вступ до університету, остаточний розрив із сім’єю, підробіток, навчання, любов, знов навчання. І десь, в паралельній дійсності сило, Коля і кури. Але листи обірвались ненадовго. На місяці три. Потім почались знов. Спочатку були такими же наборами фраз, з яких уявляла собі картинку її життя. Воно мене завжди дратувало гротескною несумісністю з моїм, однак я читала й іноді скупо відписувала. Потім щось почало змінюватись. Стало менше помилок, з’явились ліричні відступи  про осінь в селі і нормальні запитання щодо мого життя. В мене постала надія не дратуватись на неї. Людина, що злилася зі своєю мовою. Разом з мовою змінювалось моє уявлення про неї. До запаху вина з парфумами додалось бажання почути голос. Він міг би бути скрипучим чи чимось ніжним і надривним. Голос я не пам’ятала. Через ще якийсь рік боротьби бажання почути перемогло.

         До смердючості приміського автобуса додавалось катання на повітряних подушках: пасажирів немилосердно хитало і мене нудило. Прикрила обличчя рукою, щоб не дай Бог ніхто не спитав про моє самопочуття. До села було недалеко. Крізь скло вдивлялась в ранішнє вересневе поле. Його краса дивно вписувалась до погойдуючої атмосфери автобуса. Напевно, найбільш чужорідним елементом картини була я. Коли рука плавно почала переміщатись з чола до рота, щоб його затулити, медитативний автобус таки зупинило біля старої дерев’яної будки. Такі будки радянського типу часто ще є по селах, на автобусних зупинках. Я йшла й на автоматі запитувала адресу, думаючи тим часом про старі зупинки в селах і скільки їх таких залишилось з радянських часів. Будинок нескладно було відшукати. Вулиці тяглися й прямими ріками впадали одна в одну, плавно і нехимерно.

Скрипуча стара калітка. Доглянутий двір. Здивування. Тихі кури. Простий сіро-білий будинок. Мої брудні черевики на вимощеній щебенем стежці. Темні дерев’яні двері. Стукіт серця.

-         …Добрдень. Я – Світлана. – випалила. Це напевно, Коля.

Він стояв хвилинку і навіть не особливо міряв мене поглядом. Радше хвилювався. Трохи притиснув губи так, що його вираз обличчя став комічно-винуватим. Лиш очі залишались незворушними й щось обдумували.

-         Привіт Світланка. Заходь. Не стій на порозі.

-         Нє, ну я, може нехай вона до мене сюди вийде. Я би привіталась. – немилосердно стукало серце.

-         Ти зайди, не бійся. Я маю тобі багато сказати. – нарешті погляд рушив з місця. Він запрошував ввійти.

Десь через годину крізь плач, схлипування, апатію, дивні смішки й спектр інших почуттів, я помітила його за столом: з в’язкою листів, фото й свідоцтвом про смерть, яке здавалось мені смішним й абсурдним в білих руках цього спокійного чоловіка. Чомусь саме в ці хвилини мене турбувала не її смерть півроку тому, не химерний діагноз (чому не цироз?), а те, що він майже рік писав листи за неї. Ця підміна здавалась магією. Ніби Бог листоноша в моїй голові змінив пластинку і фігура жінки почала говорити розміреним й невпевненим чоловічим басом. Вона говорила все швидше й швидше, помилки в її словах виправлялись самі собою, поступово утворюючи обриси чоловіка, що сидів навпроти.

-         Я перше писав так, як вона. Робив такі же помилки, старався повторяти речення. Про себе було дивно писати так. А дальше, коли вже вона померла (упаси Бог її душу), я певно захопився своїм. Ну, там не лише про хазяйство хотілось писати. А про шось ше. Таке, знаєш, ну щоб цікаво читати було…- великий силует  цього Колі в чорній футболці викликав замилування. Було зрозуміло, чому вона жила з ним так добре, «душа в душу», як колись зі мною…

-         Ага. Ясно.

-         Вона попрохала мене. Казала писати, поки не приїдеш. Шоб розказати все тобі, як вона жила цими роками. Фотки показати. Я багато про неї знаю, ми гарно жили. – Зітхнув. – Вона хотіла, щоб не переставати для тебе. Я не знаю, як пояснити. Щоб…ну.

-         Бути присутньою.

-         Ага, точно, присутньою. Я мав прямо важливу місію. Нать не знаю, шо далі робити. – знову зітхнув.

-         Я маю йти. Одне фото можна забрати?

-         Канєшно, яке хочеш?

-         Ось, там де вона з вами.

Він проводжав мене своїм спокійним поглядом до металевої калітки. Тихі кури й доглянутий двір.

-         Чуєте, Коля! Не переставайте мені писати! – мій натужений голос розбурхав куряче товариство.

Чоловік нічого не відповів, але усміхнувся. Він хотів, щоб я це сказала.

         Інколи від нього приходять листи. Рідше, ніж приходили від неї, але набагато довші. Під своїм іменем Коля розійшовся й почав розписувати все, що тільки можна розкласти в його житті на слова. Його листи для мене, ніби щось близьке й рідне. І чомусь мені здається, що вона б  не ображалась на це. Я весь час, читаючи списаний папір, думаю про присутність людей в житті. Про те, яким чином вони розділяють з нами існування: побутом, почуттями, словами. Слова з цього всього найбільш тривке й найбільш відсторонене. Хтось може прийти до тебе зі словами, оселитись в тобі, а потім передати комусь свою місію й продовжувати бути присутнім. І так до безкінечності. Жити в чужих словах на видимому чи невидимому папері.