"Далекі і близькі" Володимира Єрмоленка

     Із письмом Володимира Єрмоленка я познайомилась декілька років назад, прочитала тоді його роман «Ловець океану: історія Одіссея». Зробила навіть літературну зустріч біля Маяка на Пруті за цим текстом, так він мене зачепив, але обговорити його не вдалось, бо вже тоді намітилась тенденція, що більше приходять слухати, ніж говорити. Хоча по-своєму було цікаво розповісти про Одіссея як образ загалом. Зараз, якщо я пригадуватиму цей роман, залишиться не так сюжет чи чіткі персонажі, більше внутрішніх вражень, ті відчуття і думки, які безпосередньо виникали під час читання. Це для мене ознака хорошого тексту, коли ти його переживаєш, пережовуєш і передумуєш. Часто сучасні тексти, не дивлячись на дуже хорошу форму чи змістовність, проходять повз. Історію Одіссея в інтерпретації Єрмоленка я пам’ятаю досі. Особливо її античну еротичність. Тоді я не могла означити це таким словом, але зараз розумію, що саме так і треба про неї казати. Справжню глибоку та символічну еротичність у творах сучасних письменників слід шукати ретельно.

Але й слід не дуже відхилятись від теми. «Далекі близькі».

     Ця збірка есеїв автора про митців, філософів минулого написана як намагання наблизитись і наблизити до постатей геніїв, чи не дуже, намагання розірвати «ореол далекості», недоступності навколо них. В.Єрмоленко вдається до достатньо зухвалого кроку: він аналізує творчість авторів чи життя відомих постатей через ключовий «ейдос» — ту провідну, керуючу ідею життя, яка рухала ними, змушувала звертатись чи відвертатись від світу. Чому зухвалий крок? Як на мене, не так легко, навіть прочитавши всі книги автора чи про автора, визначити ключову ідею, яка була його рушієм. Але ракурс заворожує: спроба описати життя і творчість через ключову ідею поєднує історичний контекст, філософське підґрунтя та факти  із життєпису дуже органічно в одну суперечливу світоглядну систему – «живу» світоглядну систему. Таким чином і справді досягається близькість. Нехай почасти вона й ілюзорна.

    Я  коротко зупинюсь лиш на одному есеї про постать німецького письменника, композитора й «просто» романтичного генія – Ернеста Теодора Амадея Гофмана – «Гофман, або Магнетизер». Я читала і знала про Гофмана як достатньо цікаву постать, знала звичайно про романтичну філософію його творчості, читала декілька його текстів. Але справді не заглиблювалась ні в біографічні факти, ні в ключові ідеї його романтизму. Є за мною такий ґандж – не вдаватись в життєві подробиці автора, майже не цікавитись автором. Є тільки текст і я. З роками мені все більше така позиція перестає подобатись, не вистачає контексту, оживлення не лише твору у моїй свідомості, а й самого автора, не вистачає ускладнення процесу читання. Думаю, що з творами Гофмана в мене тепер будуть цікавіші стосунки, бо завдяки есею він постав в уяві не лише чиновником- юристом, що розривався між вигадкою та дійсністю (хоча таке звичайно було – «Ернст ніколи в житті не здійснить бунту. Він завжди рухатиметься за течією».) Точніше, до цього враження додається те, що течія для Гофмана була поняттям ширшим: Великий магнетизер буття, страх перед «ворожою силою», галюцинації, спроби розплутати таємниці людини, але й зачарованість ними. Не Е.По став предтечею детективу, а саме Гофман (що точно стало для мене відкриттям): «І детектив, і магнетизер є професіоналами у боротьбі з таємницями, майстрами виривання секретів з темряви.» Магнетизер – харизматичний персонаж творів Гофмана, той, хто бачить внутрішнє і здатен впливати на душу, а не лише на тіло. Магнетизер – представник іншого виміру. Хоча виникає таке відчуття, що  образи та твори Гофмана і є його справжнім буттям та виміром, якраз слідуванням за течією трансцендетного, водночас реальне життя – це боротьба зі своїм тілом, божевіллям, юриспрунденцією, алкоголем і (тут можна продовжувати).  Ернст Теодор Амадей Гофман сьогодні став для мене трохи ближчим: здається, що якийсь магнетизер взяв ідею, пожонглював нею, поставив її у мою свідомість і наблизив цього автора до мене. Чи то, може, я перечиталась?

     Попереду в мене ще декілька есеїв і карантин, щоб їх почитати.
І життя, щоб навчитись наближатись до інших. Це надихає.