"Сліпі" Моріса Метерлінка

Сьогодні страшенно хотілось стати режисером. Продумати виставу, перемовлятись з акторами, уявляти, як би виглядала ця п’єса на сцені якогось маленького аматорського театру. І поставити хотілось всього лиш одну – «Сліпих» Моріса Метерлінка. Я не сноб, шум навколо коронавірусу мене не дратує: у людей інстинкт самозбереження все ж. Але поки йшла порепаним центром Чернівців, зі зламаним вщент ліхтарем на Турецькій, разів зо шість чула розмови на тему. І якось спонтанно захотілось перечитати саме «Сліпих». Може, в цьому є закономірність, а можливо, я просто люблю драму Метерлінка. ЇЇ є за що любити.
     Театр Метерлінка – два ідейні пласти: «театр Мовчання (смерті)» та «театр Надії». Мова драматурга повністю символічна. Якщо його попередники, які закладали основу «Нової драми», спирались на повсякденне життя й рух думок персонажів, то у Метерлінка – це рух символів, але повсякденне життя це аж ніяк не забирає. Для когось такий рух символів буде безкінечним стражданням, для мене він просто «манна небесна»: у ньому, цьому діалозі поза діалогом – сенс, який інколи справді грузить. Однак, коли справжні сенси не грузять? Сліпі розмовляють один з одним, вони загублені, біля них мертвий священник, який ніколи їх не виведе, їхні розмови то складаються, то розпадаються на окремі абсурдні репліки, їхнє існування важке, нудне, довге і пусте: єдина надія – зряча дитина в руках божевільної. Забагато похмурого і символічного там. Забагато похмурого і символічного тут: «Тим, хто не бачить, не потрібно світла.» Мені цього якось достатньо.

 Є ще «театр Надії»: там синій птах і пошук чуда. Але це вже інша історія. Вона відбувається після «Сліпих».

     Сьогодні страшенно хотіла поставити цю драму: на сцені, в чиємусь домі, в себе в голові. Набрати акторів з вулиці, стати замість однієї зі сліпих – і почати розмовляти. Вийшла б чудова символічна драма.