«Історія на тлі людини» Кадзуо Ішіґуро

    Всі люблять трагедію. Точніше, всі люблять її переглядати, не переживаючи, щоб відпустити своє бажання тимчасово побути над прірвою. Тому література так часто оперує трагічним: зачепити за живе. Щоправда, якщо класики літератури використовували трагедію як засіб, за допомогою яких автор досягав інших цілей, то зараз часто в авторів трагедія радше як самоціль. До чого це я? А до того, що з півгодини назад дочитала твір сучасного англійського письменника «Залишок дня», у якому внутрішню трагедію героя показано так вміло й тонко, що не дивлячись на відсутність ахів та охів, ти проникаєшся життям іншого, причому й справді абсолютно іншого: дворецького, який служив англійському лорду у середині ХХ століття.
      Історію роману подано у вигляді дорожніх нотаток самого героя із ліричними відступами в минуле. Дворецький Стівенс (впродовж твору ми так і не дізнаємось його ім’я) вперше виходить із зони комфорту та їде містечками західної Англії зустрітись зі старою знайомою. Цікаво, що в книзі стиль автора повністю відтворює англійський менталітет слуги, але водночас «по-японськи» Кадзуо Ішіґуро передає дрібні деталі так, що це впливає на сприйняття всієї історії: чи то це діалог, під час якого читач дізнається, що флегматичний Стівенс насправді плаче, чи то влучний опис трохи не пасторальних англійських пейзажів. Все ж, менталітет самого автора вгадується: одразу прийшли на думку прочитані Кавабата чи Місіма, хоча теми значно відрізняються. Найбільші тонкощі майстерності автор проявив саме у думках дворецького про свого хазяїна лорда Дарлінгтона, який у міжвоєнний час через любительський погляд на політику сприяв налагодженню контактів англійської владної верхівки із нацистською Німеччиною. Як же вивертає дворецький власні судження задля виправдовування лорда, як же сам виправдовує себе й пишається служінням, під час якого відбувались значні міжнародні події. Перед читачем постає історія такою, якою вона переживається всередині «маленької людини», хоча водночас у цієї людини можуть відбуватись свої значні події. Адже Стівенс пропускає повз кохання свого життя, не встигає попрощатись із батьком, бо на першому місці – служіння й честь дворецького. І що цікаво: ти не засуджуєш героя. Він не холоднокровний мізантроп, у нього є такт і розсудливість. І навіть не сильно співчуваєш, бо людина була і є на своєму місці. Лише світ змінився і такі, як Стівенс йому вже не дуже потрібні. Хоча трагедію його вловлюєш одразу: настільки автоматичне служіння начисто відбило у дворецького вміння сприймати щось поза цим служінням. Невільно пригадала себе у певні моменти завзятої роботи: рабська ментальність, як не крути.
     Історія Стівенса  нагадала трохи  стрічку Бергмана «Сунична галявина», де герой під час подорожі підсумовує власне життя і приходить до висновків щодо своєї байдужості. Лиш тут герой не зовсім до таких висновків приходить, проте є у нього ще той «залишок дня» – шанс змінитись й щось усвідомити в подальшому. Чи використає він його – неясно, але у фіналі у тебе точно з’являється надія, що використає. І тобі чомусь не байдуже до життя англійського слуги з півстоліття тому. Бо, може, ти так трішки, іноді, ненароком впізнаєш у ньому себе.