Відсутність

     Весною є такі запах і світло, від яких божеволієш. Суміш чогось оголеного з чимось ще достатньо ніжним. Це не червень, який безсоромно кричить налитою зеленню. Прихована ніжність квітня інтригує більше, вона нетривкою загадковістю висмоктує останні сили, що, здавалось, потрібні для щоденних справ. Вона забере своє, так само легко, сумішшю запаху цвіту із фарбами блідо-бузковими, білими, рожевими заляпає твій погляд, проникне в повітря, і ти вже не зможеш їй перечити. Вона перемогла, ця весна.

-         Ти часто думаєш вголос.

-         Так, часто, особливо коли біля мене думають тихо.

-         Тобі важко весною?

-         А ти так звертаєшся, ніби описуєш мене для когось. Важко, друже, важко, все ж не так, як раніше, бо весна поряд з тобою то, може, якась надія.

-         Сильно не надійся на мене. Я сам нещасливий.

-         А хто щасливий?

-         Весною таких багато…

-         То ти йдеш? Зараз?

-         Іду, але швидко повернусь. Робота не забере багато часу. Обіцяю, що ти довго сама не будеш.

-         Я займу себе. Але про всяк випадок запам’ятовую твої слова. Лиш спробуй прийти запізно.

В очах – темно-сірих плесах, відбилось щось схоже на усмішку.  Мабуть, вона підійде до дерев’яного паркану і проведе його легку постать до кінця горизонту. Скільки ще ховатись їм від світу? Дерев’яний паркан нахабно чіплятиме руки, обплітатиме ту половину тіла, що схилилась очікувати його. Він зник за горизонтом. Піднявся вітер.

         У вікно залетів ранок. Десь уже цвіли липи і їхній запах просочувався крізь залишки сну. Вона відкрила очі й повернула голову. Здивувалась від того, що він ще спить. Не могла згадати: чи траплялось таке, щоб ще спав?  Крізь строкату пелену дивилась у вікно: там стояло світло раннього літа, розповзалось сходом сонця по підлозі й діставало край білого ліжка. «Нехай ще спить» — подумалось. Але якось тривожно.

-         З тобою все нормально? Ти тривожна сьогодні.

-         Ну, влітку можна бути не лиш розслабленою, а й трохи напруженою. Вночі був дощ. Чуєш запах? Я прокинулась і слухала, як він б’є дах. Бух-бух…– вона мило витягнула губи, дивлячись і не помічаючи, як крутить в руці сухий листок, що впав на дерев’яний стіл.

-         Я не чув. Я, напевно, мало помічаю. Вибач.

-         Чому ти просиш вибачення? – лише зараз вона здивувалась, що крутить саме сухий листок. Підняла голову: ніби ніде не було сухого листя.

-         То ти йдеш на зустріч сьогодні? З дому не працюватимеш?

-         Ні. Йду. – листок зім’яла в руці.  – Я збиратись.

Тонка жіноча постать зникала вдалині. Їй знову ніби здавалось, що в потоки теплого повітря втручалось місцями  щось швидке та холодне. Йшла знайомою стежкою й повернулась. Чи стоїть він, чи проводжає до горизонту? Він не стояв.

Дотик морозної шибки як терапія. Дратують. Всі дратують, все дратує. Якогось чорта не сховатись ніде: ні поза містом, ні всередині – тебе скрізь доженуть і змусять кудись гнатись. Ти збираєш своє ламке волосся з пальто, треш червоні пальці, стрибаєш через калюжі: дзенькіт чиєїсь виделки виводить тебе із ладу. Дзенькіт чийогось голосу. Треш чоло об холодне скло. Може, дратуєшся, а може – ненавидиш? Протерла скло рукою й притиснулась до неї. Крізь дірку, стерту від білизни, бачиш його. Він сидить за дерев’яним столом і думає про щось. Він знову далеко, йому там тепло сидіти: його оточує зелене, лиш трохи прив’яле листя, якесь неприроднє сонце. Тобі неприроднє, бо якщо ти відведеш від нього погляд, то побачиш темно-рожеве нічне небо січня. А він дивиться крізь паркан на присохлу траву і, напевно, мружиться до сонця. Кусаєш від заздрощів, від злоби, палець, на який тільки но клала підборіддя і повільно б’єшся чолом об шибку: цей рівний звук довго тривати не може.

Коли ти йдеш довгою дорогою, час тебе змінює. Боїшся часу як чогось невблаганного, біжиш від нього, а він з тебе сміється, адже знає: ти все одно біжиш всередині нього самого, і чим швидше ти це робиш, тим легше йому рахувати твій біг. Коли ти йдеш швидкою і довгою дорогою, ти думаєш, що забуваєш когось, хто прийшов у твоє життя, йдеш, швидко дихаєш, але кисень не приносить забуття – він лише посилює ностальгію. Ходиш і жебраєш у людей частку свого минулого, збираєш у цеберко і п’єш, але так само напитися не можеш. Так як жодна твоя дія не наситить. Йдеш колами й зиґзаґами, йдеш днями та ночами, йдеш січнями та серпнями. І якось ти приходиш до будинку з дерев’яним парканом, сідаєш за стіл, й кладеш обличчя у відкриту долоню:

-         Мене довго не було?

-         Ні. – він каже сухим, вже трохи надтріснутим голосом. – Час пройшов непомітно.